Арттерапія допомагає військовим подолати травму війни
Олена Сіра вже три роки практикує арттерапію в реабілітаційному центрі Unbroken. Вона почала працювати з військовими, бо зрозуміла: мистецтво може стати способом підтримки постраждалих від війни. Для деяких пацієнтів цей метод є навіть більш прийнятним, бо дозволяє опрацьовувати травматичні події без необхідності знову і знову про них говорити.
І це науково доведено. Арттерапія допомагає будувати нові нейронні зв’язки, трансформувати травматичний досвід і створювати нові спогади. Сьогодні розвитком цього напряму займаються лише кілька організацій. Серед них — Art Therapy Force. Разом із командою фахівці розповідають, як працюють травмо-чутливі практики, чому вони ефективні та чому Україні так потрібно розвивати напрям «мистецтво і здоров’я» саме зараз.
«Я малювати не буду»
Хлопці хочуть хард-року, — говорить Олена Сіра. Вона навчає військових працювати на ткацькому верстаті. У лікарні є спеціально виділена кімната для арттерапевтичних практик. Там стоїть інструмент, і там же Олена проводить сесії.
— Я кажу: а уявіть, що ви на дорогій машині. Натискаємо зчеплення в підлогу. Піднімаються рамки. Це дерев’яна рама з металевими дротиками. За кожен дротик зачеплена нитка основи. Піднімається цей механізм — і я бачу реакцію пацієнта: о боже, якесь диво відбувається, — розповідає Олена.
Під час першої сесії вона зазвичай показує принцип роботи верстата. Разом досліджують емоції та переживання, які людина відчуває під час ткацтва. На другу сесію пацієнти завжди повертаються.
— У мене є кілька пацієнтів, які зрозуміли, що саме ткацтво для них — метод, який допомагає сповільнити свої емоції, свої думки.
Олена працює реставратором у музеї, де дбає про культурну спадщину і відновлює експонати. Також створює свої мистецькі роботи на верстаті та бере участь в українських і міжнародних виставках. Каже, якби три роки тому їй сказали, що вона працюватиме з ветеранами, не повірила б.
Але у 2023 році до неї звернувся знайомий і розповів, що в Unbroken запускають курс для майбутніх арттерапевтів. Програма тривала понад рік. Лекції, практичні заняття, обов’язково із супервізією. Коли ми вчилися, програма була більше розрахована на медитативні процеси. Але у нас в Україні посадити п’ятьох військових і сказати: давайте послухаємо, як плине річка, — це трішечки складніше.
Одного разу її відправили до лежачого військового, у якого діагностували депресію. До нього мисткиня вирушила одразу з кошиком ниток.
— Я до нього прийшла, кажу: доброго дня, я арттерапевтка. Ну, він, звісно, на мене так глянув: я малювати не буду. Я кажу: ви знаєте, я малюю з пацієнтами, але не фарбами. Отак виглядають мої фарби. І кажу: можна я біля вас тут присяду на ліжку? Я біля нього присідаю, він зривається і сідає біля мене, відкриває очі, запускає руку в цю шерсть із ящика і каже: а що це таке? Я кажу: а це мої фарби. Він каже: о, щось цікаве.
Того ж вечора хлопець прийшов до неї на сесію. Насуплений, підозріливий, але прийшов. А потім ще на одну. І на наступну. І став регулярним пацієнтом.
— Уже за три тижні такої роботи я зустріла його в коридорі: він взаємодіяв із хлопцями, потім поїхав з ними на концерт. Через три місяці його виписали. У нього настільки покращився психоемоційний стан, що він став більш комунікабельним, відкритим, врешті поїхав до реабілітолога. І це прискорило його реабілітацію.
При ПТСР нервова система мобілізується: активується реакція стресу, підвищується рівень гормонів тривоги, а системи, які відповідають за спокійне мислення, працюють менш ефективно.
— Коли людина переживає травму, вона ніби опиняється відрізаною від самої себе: з’являється відчуття, що тіло їй не належить. Виникає розрив з іншими людьми, з навколишнім світом, із минулим і майбутнім, — говорить Крістофер Бейлі, колишній очільник напряму мистецтва та здоров’я у ВООЗ.
Крістофер спостерігав зміни, які мистецтво робить із пацієнтами, на власні очі. Один із найвражаючих моментів за багаторічну практику в зонах конфлікту стався саме в Україні. Тоді Бейлі приїхав до громадського центру Львова, куди вимушено переселили людей зі східних територій.
— У багатьох із них були помітні ознаки травматичного досвіду: випадіння волосся, темні кола під очима, підвищена тривожність, здригання від будь-якого різкого звуку. Було видно, що вони погано сплять, постійно напружені, уникають зорового контакту і виглядають емоційно «відключеними» одне від одного, — згадує Крістофер.
Того дня він став свідком однієї з травмочутливих практик. Фахівці запропонували учасникам почати ходити по колу під музику та підлаштовувати швидкість і характер руху під будь-яку іншу людину в кімнаті.
— Жодної хореографії немає. Спочатку всі просто ходять по колу, майже хаотично, але доволі швидко починають відбуватися зміни. Спершу рухи стають більш синхронними, потім виникають цілі хвилі, складні колективні патерни. І поступово це перетворюється на танець — повністю спонтанний, без заздалегідь заданої структури, заснований лише на увазі одне до одного та наслідуванні. І в якийсь момент на обличчях людей з’являються усмішки, сміх, можна спостерігати, як вони знову опиняються в контакті одне з одним.
Майже одразу після цього учасники починали краще спати, у них знижувалася тривожність, вони менше здригалися від звуків. Повторювані рухи, тактильні відчуття та передбачуваний ритм допомагають нервовій системі зчитувати сигнал безпеки. Мозок починає формувати нові стійкі зв’язки, досвід більше не асоціюється лише із загрозою, а поступово повертається відчуття контролю, присутності і опори в реальності.
— У цьому підході немає потреби в глибокому «пропрацюванні» травматичного досвіду чи поверненні до нього, — говорить Крістофер.
І в роботі з ПТСР це важливо, тому що класична розмовна терапия може дати зворотний ефект — коли в пацієнтів виникають флешбеки й повторне переживання подій.
— Це радше використання базових біологічних механізмів, які вбудовані в нас протягом тисячоліть. По суті, музика та спільний рух, імовірно, еволюційно й були частиною таких механізмів — вони допомагають формувати відчуття приналежності, відновлювати зв’язок і зміцнювати стійкість навіть у складних обставинах, — говорить Крістофер.
Саме тому, вважає Бейлі, розвивати травмочутливе мистецтво в Україні зараз важливо як ніколи. Наразі в країні працюють окремі низові ініціативи, які організовують подібні практики для постраждалих. Одна з них — освітній проєкт Art Therapy Force.
— Ми намагаємося системно розвивати цей напрям. У нас є шестимісячний освітній курс роботи з травмою через музику для лікарів Unbroken і митців Львівської філармонії і органного залу. Ми проводимо щонайменше чотири ретрити для дітей і підлітків з прифронтових територій щороку. Є ще інші проєкти, де ми взаємодіємо з різними митцями, які хочуть працювати в Україні з травмою війни, — каже Вероніка Склярова, засновниця Art Therapy Force.
Один із результатів такого співробітництва — документальний фільм «This is also Ukraine», який повністю створений підлітками з прифронтових територій. У стрічці вони розповідають про свої будні, міркують про життя, війну — вони зняли його під кураторством британського митця Джеймса Лідбіттера.
— І окремо вже кілька років ми розбудовуємо спільноту фахівців мистецтва і здоров’я. Раз або два рази на рік запрошуємо фахівців з усієї України для того, щоб подумати разом, як ми можемо зробити цю роботу видимою для Міністерства охорони здоров’я, Міністерства культури — щоб це стало на законодавчому рівні визнаною практикою, — каже Вероніка.
Одна із таких професійних зустрічей — Конгрес мистецтва для здоров’я, який цього року пройшов з 27 по 30 червня у Львові. Туди приїдуть фахівці з різних куточків України, а також міжнародні фахівці, зокрема Крістофер Бейлі.
Конгрес є частиною ширшої міжнародної ініціативи у сфері мистецтва і здоров’я — Healing Arts від Jameel Arts & Health Lab. У межах цього проєкту Art Therapy Force у співпраці з Європейським регіональним бюро ВООЗ та програми Health Resilience in the Eastern Partnership реалізує школу травмочутливого мистецтва та серію безкоштовних культурних подій.
Сьогодні арттерапія і травмочутливі практики доступні епізодично, а не на державному рівні. Art Therapy Force разом з іншими адвокатами цього підходу прагнуть зробити їх більш поширеними. Для цього проводять освітні проєкти, організовують мережеві події для фахівців. Кінцева мета — зробити мистецтво доступним за рецептом лікаря, як це вже прийнято в деяких країнах, наприклад у Нідерландах і Великій Британії.
— Це підхід, за якого лікарі загальної практики, інші медики та державна система охорони здоров’я починають враховувати, що мистецтво та спільні творчі практики можуть бути доречними і корисними для конкретної людини в її ситуації. Вони можуть скеровувати таких людей до фахівців, які працюють на перетині мистецтва і здоров’я та допоможуть підібрати відповідні громадські ресурси та ініціативи. Такі ресурси можуть відповідати індивідуальним потребам людини, її смакам, прагненням, джерелам радості та задоволення, — каже Крістофер Бейлі.
About the Author
