Усміхнена жінка з кучерявим волоссям у смугастому піджаку на тлі офісного інтер’єру
Після кількох років повномасштабної війни українці навчилися говорити про фізичні поранення захисників. Значно складніше досі говорити про невидимі наслідки бойового досвіду — тривогу, втому, втрати та труднощі адаптації.
Саме для того, щоб військові, ветерани і їхні родини не залишалися з цими викликами наодинці, у січні 2025 року Віктор та Олена Пінчуки заснували проєкт «ПОВЕРНЕННЯ». За цей час він виріс з одного центру в Дніпрі до мережі із 17 осередків ментального здоров’я по всій Україні. Вже понад 25 тисяч осіб отримали тут безоплатну допомогу.
Що означає повернення після війни? Для одних — навчитися жити з новим досвідом. Для інших — наважитися попросити про допомогу. А для фахівців — щодня бути поруч із тими, хто проходить цей шлях.
«Я думав, що впораюсь сам»
Після поранення Дмитро намагався повернутися до цивільного життя самотужки. До психологічної допомоги він ставився з недовірою, як і багато військових під час служби.
На початку повномасштабної війни чоловік пішов добровольцем, а згодом долучився до підрозділу Головного управління розвідки. Минулого року отримав важке поранення і був змушений завершити службу.
«Спочатку намагався якось адаптуватися сам. Але вже бачив по собі, що не дуже справляюся. Було таке собі моральне самопочуття. Інколи вже не міг себе нормально контролювати. Міг через якусь дрібницю дуже сильно вспилити. Сон теж, скажімо так, хромав», — згадує він.
Водночас Дмитро довго не пов’язував ці зміни зі станом, який потребує допомоги фахівців. Саме це, говорить завідувачка центру «ПОВЕРНЕННЯ» в Полтаві Юлія Рахматова, відбувається дуже часто.
«Насправді проблема в тому, що сигнали зазвичай з’являються набагато раніше, ніж людина їх помічає. Люди звикають до безсоння, до тривоги, до дратівливості, до постійної внутрішньої напруги й починають сприймати це як норму», — пояснює вона.
Найчастіше фахівці працюють із наслідками тривалого стресу та бойового досвіду: тривожними й депресивними станами, порушеннями сну, емоційним виснаженням, труднощами адаптації після повернення з фронту. Спільним знаменником часто стає накопичена тривога.
«Вона збиралася роками війни й часто стає тим тлом, на якому виникають інші труднощі», — каже Юлія Рахматова.
Керівниця проєкту «ПОВЕРНЕННЯ», членкиня правління Фонду Віктора Пінчука Світлана Гриценко зазначає: «Допомога фахівців сфери ментального здоров’я має бути доступною, адже відновлення після війни не завершується фізичним лікуванням. За бойовим досвідом, втратами, тривалою напругою та складністю адаптації стоять живі люди і їхні близькі, які часто проходять цей шлях дуже тихо й самотньо. Тому «ПОВЕРНЕННЯ» створюється як мережа безоплатної професійної допомоги — поруч із тими, хто її потребує.
Ми обрали модель партнерства держави та приватного сектору, адже вона дає змогу поєднати сильні сторони обох: держава забезпечує доступність допомоги, а бізнес допомагає швидко розвивати мережу та впроваджувати нові рішення. Трохи більше ніж за рік завдяки такій співпраці ми створили 17 центрів, які вже сьогодні надають безоплатні послуги».
Найважче — зробити перший крок
Під час служби Дмитро неодноразово чув про психологічну підтримку. До підрозділу приїжджали фахівці, проводили тести, рекомендували звернутися по допомогу. Але тоді він, як і багато побратимів, не сприймав це серйозно.
«Якщо чесно, ми до цього всього ставилися як до якоїсь «психушки». Мені здається, багато хто так сприймав. Ніхто особливо не хотів туди звертатися», — зізнається ветеран.
Після демобілізації він змінив свою думку. Насамперед завдяки іншим військовим.
«Я почав спілкуватися зі знайомими, які вже пройшли цей шлях. Для мене було важливо почути це саме від людей, які пережили майже те саме, що і я. Вони говорили, що їм реально допомогло. Після цього я майже відразу змінив свою думку», — додає Дмитро.
За словами Юлії Рахматової, подібні історії вона чує регулярно.
«Найбільша перепона — це стигма. Попри психоедукацію, просвітницьку роботу й те, що про ментальне здоров’я сьогодні говорять значно більше, багато людей досі бояться звертатися по допомогу. Особливо якщо йдеться про психіатра», — ділиться фахівчиня.
Саме тому в центрах намагаються створити максимально безпечний простір. «У нас навіть на дверях кабінету психіатра немає великої таблички «Психіатр». Там написано просто «Лікар». Бо багато людей хвилюються, що їх будуть сприймати якось інакше», — зазначає Юлія Рахматова.
Світлана Гриценко підкреслює: «Ми від самого початку розуміли, що недостатньо просто відкрити центри — потрібно ще змінювати ставлення до ментального здоров’я. В Україні вже багато зроблено для того, щоб ця тема стала видимою, зокрема завдяки Всеукраїнській програмі ментального здоров’я «Ти як?» з ініціативи першої леді Олени Зеленської.
Для нас у проєкті «ПОВЕРНЕННЯ» це також одна із суперцілей: щоб військові, ветерани та їхні родини не соромилися звертатися по допомогу й не сприймали це як слабкість. Навпаки — визнати, що тобі потрібна підтримка, часто потребує великої внутрішньої сили. Ми хочемо, щоб у суспільстві поступово змінювалася оптика: турбота про ментальне здоров’я має бути такою ж природною, як і турбота про фізичне відновлення».
Для Дмитра перший крок виявився значно простішим, ніж він очікував.
«Пам’ятаю свій перший візит. Спочатку було трохи ніяково. Напевно, десь усередині ще залишалися ті старі стереотипи. Але буквально через десять-п’ятнадцять хвилин розмови я зрозумів, що все нормально. Немає нічого страшного. Можна спокійно розслабитись і говорити про те, що тебе турбує», — розповідає він.
Іноді допомога починається з тиші. За словами фахівчині, далеко не кожен військовий готовий одразу говорити про пережите.
«Ми працюємо з військовими, які проходять відновлення, і дуже часто перше, що їм потрібно, — це просто побути в тиші. Ми запрошуємо їх зайти, випити чаю, посидіти, почитати книжку. Для багатьох після всього пережитого це вже велика потреба», — каже Юлія Рахматова.
«Перш ніж розбиратися зі своїми думками, їх треба хоча б трохи впорядкувати. Іноді саме це стає першим кроком до відновлення», — додає вона.
Дмитро згадує: «Мене дуже заспокоїло те, що ніхто не тиснув і не змушував про щось говорити».
У центрах працюють мультидисциплінарні команди — психологи, психіатри, психотерапевти. За потреби долучаються фахівці із супроводу військових і ветеранів, соціальні працівники. Допомога завжди підбирається індивідуально.
«Для нас було принципово, щоб «ПОВЕРНЕННЯ» працювало як єдина екосистема із чіткими підходами й стандартами. У 17 центрах мережі діють мультидисциплінарні команди, а простори створені з урахуванням психологічної інклюзивності й безбар’єрності — щоб людина могла почуватися прийнятою, почутою і в безпеці», — каже Світлана Гриценко.
Для Дмитра важливим відкриттям стало те, що допомога не обмежується розмовою. «Мені сподобалося, що там не просто слухають. Тобі пояснюють різні варіанти, пропонують рішення, дають можливість вибору. І тоді з’являється відчуття, що ти не сам із цим усім», — ділиться ветеран.
Наслідки війни часто впливають на стосунки та родину. Дмитро згадує, що після демобілізації дратівливість і нервові зриви почали впливати на стосунки з дружиною.
«Через мою дратівливість і нервові зриви вдома теж виникали певні ситуації. І через мою довіру до фахівців центру вони допомогли нам із дружиною розібратися і з цими питаннями. Згодом до роботи долучилася вся родина. Спочатку ми ходили окремо, а потім уже разом на сімейну терапію. І це дуже допомогло нам у житті», — зауважує він.
«Війна впливає не лише на людину, яка має бойовий досвід, а й на всіх її рідних. Тому до центрів «ПОВЕРНЕННЯ» можуть приходити й члени родини: з тривогою, виснаженням, труднощами у стосунках. Для нас важливо працювати з цим дбайливо: не шукати винних, а допомагати людям краще розуміти себе й одне одного. Бо повернення — це не завжди шлях однієї людини; часто це шлях усієї родини», — зауважує Світлана Гриценко.
Сьогодні в Україні працюють 17 центрів ментального здоров’я «ПОВЕРНЕННЯ» для військових, ветеранів та їхніх родин. Допомога в центрах є безоплатною.
About the Author
